Наступного разу, коли тобі захочеться закотити очі і блазнювати в розмові з матір’ю, яка виношувала тебе 9 місяців, згадай це:

“Дорогий мій 12-річний син, моє головне завдання – навчити тебе життя.

Згадай, що люблю тебе.

Згадай, що я тримала тебе за руку, коли лікар накладав тобі шви.

Згадай, як я підтримувала тебе на всіх твоїх змаганнях.

Згадай, як я читала тобі одну й ту саму казку на ніч 461 раз… Щодня протягом 6 місяців.

Згадай, як я «не помічала», коли ти згодовував свою брюссельську капусту псові.

Згадай, як ми всі раділи, коли навчився кататися на велосипеді.

Згадай сьогодні.

Сьогодні, той день, коли ти закотив очі. Тон твого голосу поранив сильніше за слова. Я згадала себе у підліткові роки.

Твоя поведінка забрала мене на роки тому, тому я не могла сказати жодного слова.

У машині з нами були твої друзі, а голос у голові питав:

«Мені розібратися з ним зараз, перед друзями, чи почекати до вечора, коли ми удвох? Будь ласка, не дай мені прибити мою дитину на очах у друзів».

І тоді я отримала знак.

Я почула пісню з радіо. Це була “I want to know what love is” від Foreigner.

Я почала підспівувати пісні, все голосніше та голосніше. Я показала тобі та твоїм друзям, що все добре.

Я намагалася не помічати твого жахливого обличчя. Я все співала пісні і рухалася їй у такт.

Коли ви з друзями вийшли з машини, я покликала тебе до вікна. Я посміхнулася тобі широкою посмішкою і сказала: Ніколи більше не розмовляй зі мною так.

Чого ти навчився сьогодні? Ніколи не недооцінюй свою маму. Чи не розмовляй з нею грубо. І ніколи не закочуй очі – особливо, коли ти поряд із друзями.